Я ненавиджу слова...
я ненавиджу слова і великі букви після крапки.і коли догорають свічки.і коли хочеться поцілувати людину, яку обіцяєш собі не цілувати.і коли дотримуєшся цієї обіцянки.коли полуничне варення виявляється малиновим.коли не кажуть правди в очі.коли приходиться вибирати.нервують друзі бойфренда.але гірше, коли їх взагалі нема.хочеться вмерти, коли мене ніхто не розуміє.зовсім не подобається, що я пишу тобі.багато.але добре, що ти десь є.не люблю гвоздики.і небо взимку вночі.і взагалі зиму.і множення в стовпчик.вмираю, коли болить голова.страшно, коли сама і поруч — нікого.і я готова віддати всі диски з музикою лиш би в такі моменти хтось сказав, що все буде добре.не люблю коли чужі люди знають скільки мені кидати цукру в чай.не люблю від когось залежати чи бути під контролем.я обожнюю життя.і мені страшно, коли втрачаю віру.не люблю, коли собаки виростають.і коли зустрічаєш однокласників.і, здається, дочитати це неможливо.тим не менше…
3 коментарі
«Когда строку диктует чувство, оно на сцену шлет раба. И тут кончается искусство и дышат почва и судьба...» (Пастернак)
От жизни никогда не устаю
Я не люблю любое время года
Когда веселых песен не пою
Я не люблю открытого цинизма
В восторженность не верю и еще
Когда чужой мои читает письма
Заглядывая мне через плечо
Я не люблю когда наполовину
Или когда прервали разговор
Я не люблю когда стреляют в спину
Я также против выстрелов в упор
Я ненавижу сплетни в виде версий
Червей сомненья почестей иглу
Или когда все время против шерсти
Или когда железом по стеклу
Я не люблю уверенности сытой
Уж лучше пусть откажут тормоза
Досадно мне что слово честь забыто
И что в чести наветы за глаза
Когда я вижу сломанные крылья
Нет жалости во мне и неспроста
Я не люблю насилье и бессилье
Вот только жаль распятого Христа
Я не люблю себя когда я трушу
Обидно мне когда невинных бьют
Я не люблю когда мне лезут в душу
Тем более когда в нее плюют
Я не люблю манежи и арены
На них мильон меняют по рублю
Пусть впереди большие перемены
Я это никогда не полюблю