Wanderherz р. 1

Wanderherz
(з нім. – блукаюче серце)
1
Я зустрічаю тебе випадково. Ти піднімаєш руки і чомусь кажеш
-    Шолом алейхем.
-    Що? – я перепитую.
-    Пішли.
І ми бредемо в темноті. Ти розказуєш, що маєш білу собаку. Велику, велику білу собаку.
-    Ти не проти, якщо я назву її Іра?
Ти ж знаєш, як я не люблю собак, тим паче білих і великих.
-    Пішов ти…
Ми йдемо світ заочі, але все одно доходимо до мого будинку. Ти як завжди простягаєш руку, щоб попрощатися, але завмираєш і раптом…
-    Я зайду до тебе, добре?
Ми піднімаємося по цих клятих сходах. Здається, поверх на вісімнадцятий, хоча живу я на другому.  Темно і по-колу. Темно і по-колу. Темно.
Ми чомусь займаємося коханням. Дідько, так не можна, але.
Це все виливається в якийсь садомазохізм. Ти ріжеш мені руки і ріжеш, і ріжеш. Ти ніколи не був таким.
Ми лежимо. Я курю в ліжку. Круто.
-    Вставай.
Я встаю і ти кудись мене тягнеш. Ми знову йдемо в темноті.
-    Куди ми йдем?
-    Не твоє діло.
Я мовчу. Ти ніколи не був таким.
Ми доходимо до якихось окопів.
-    Це що?
-    Копальні.
-    Які копальні?
-    Соляні.
Напевно, ти геть здурів.
-    Копай. – ти кажеш.
-    Чим?
-    Руками.
-    Нащо?
-    Не твоє діло.
Я починаю щось гребти, але розумію, що в мене порізані руки.
-    Я не можу. Пече.
-    Мені все одно. Копай.
Я заливаючись слізьми, розгрібаю сіль.
-    За що ти так?
-    А ти і не знаєш, бідна.
-    Але…
Я мовчу.
Гребу і гребу ту трикляту сіль, поки не намацую щось зовсім як не сіль.
-    Боже, це ж я…
Ти незворушний.
-    Копай.
Я пробую піднятися на ноги, але..
Але Я-вона витягує мене зі сну. Я відкриваю очі.
-    Ти вдома. Ти просто спала. – каже Я-вона.
Чорт забирай, я не хочу вставати.
-    Вставай. – Я-вона не відчепиться.
Я встаю, роблю собі чай. Іду на балкон курити. Беру свою чорну попільничку і згадую про тебе.
В цьому місці попільничка елегантно вислизає з пальців і я дивлюсь кіно в сповільненому режимі.
В друзки.