Вам

усе земне
помирає
з криком
волаючи про допомогу
важко дихає
кігтями дере
скидаючи
зміїну шкіру
показує обличчя
тисячі дияволів
невиразних
і непомітних
в безконечному
повторені
вічного нині
тих
що прикидаються
хлібом насущим
єдиною і непорушною
траєкторією руху
в байдуже забуття
руху
парадоксально
динамічного й шаленого
в своєму
мертвому
скреготі
іржавих
заїжджених колій
хто я?
куди я?
подумаєш завтра
зїж цукерочку
любий
шепчуть
солодко шепчуть
в змія не три голови
їх мільйони мільйонів
і в кожної
твоє обличчя
і ти
наосліп
по чиїхось слідах
лізеш
в прогнилі вагони
намертво
забиваєш
вікна і двері
наперед
зазубривши зупинки
як молитви
які належить
повторяти
до повної
абсорбції
розчинення
в кожній клітині
ще нового
неношеного тіла
а далі...
завтра подумаєш люба..