Одна сота доля секунди

Вона ж могла її спасти…

Ця короткометражка не може залишити байдужим. Це ось той вибір який напевно має зробити кожен журналіст — залишитися тільки журналістом, або стати людиною і частиною цього жахливого світу війни. Зараз зі мною багато людей не погодяться, але це так — втручаючись ти вже стаєш частиною цього. Але реально це одна з найкращих короткометражок, які явзагалі бачив…

Ця ситуація потребує аналізу…
То що краще — врятувати життя (і ще не факт, що вона змогла б врятувати), при цьому ставлячи під ризик своє власне життя чи зберегти журналістську об"єктивність, при цьому знехтувавши мораллю?
Це не зовсім правильно — порівняювати такі величини виборів, але у даній ситуації жінка мала саме такі варіанти майбутнього.
Увага! Інстинкт самозбереження, якщо тільки він не атрофований, не дозволить обрати 2-й варіант. Тому що тут мінімальний ризик для життя, на відміну від 1-го. Тому з погляду суто біології (виживання видів), вона поступила правильно. Інша ситуація, коли на місці дівчинки була б дитина жінки. Тоді вступає в силу інстинкт продовження роду — спонукає її врятувати своє дитя («свої» гени).
З погляду моралі — хіба жінка не мала б врятувати дитину? Адже могла. І коли приймається рішення в таких ситуаціях і в такому руслі, про оцінку ризику не йдеться, адже людина діє фактично на голих моральних засадах, знехтувавши (приглушивши) інстинкт самозбереження. До речі, страх, який паралізує, в даній ситуації теж міг би бути проявом цього інстинкту.
Тому не дивно, що жінка нічого не зробила — зате вона залишилась жива.
Пізніше ж, коли реальна небезпека минула, жінка згадувала лише моральну сторону ситуації. Ні натяку на те, що могла б і сам загинути.

Я не знаю, як я поступила би в цій ситуації. Звичайно, я не спеціаліст, і не знаю, чи правильно я зробила аналіз. І ще розумію, що самі тільки інстинкти не визначають наших вчинків, все набагато складніше.
А як думаєте ви?

Ці роздуми не вкладаються в одну соту долю секунди

Не знаю, в мене враження того, що фільм від початку до кінця ІНСЦЕНІЗОВАНИЙ, тому якось наперед фальшивий.
Претензія на дуже багато, а все якось плоско. Ніби наперед замовлено: тут поплескайте, тут заплачте, тут обурюйтеся!
Життя пише сценарії, інколи й такі, інколи жорстокіші. Може я дуже черства, мені тут бракує правди.

Хм… ПО-перше, не змогла би вона її врятувати. Він би і її прибив.

По-друге, інстинкт самозбереження мав примусити тьотю втікати, а не сидіти і фоткати.

По-третє, щодо власне фільму — все дуже передбачувано, ніякої інтриги.

Нізачот.

Ми щодня приймаємо рішення які можуть когось вбити/врятувати. І питання свободи вибору — базове.
З.І. А питання абортів — туди ж.
З.І.І. А журналісти — вони ж те ж люди?

ок, проблема вибору — завжди проблема. А нікого не хвилює, що тьотя собі за рахунок цього вибору визнання завоювала? І взагалі, поясніть мені соціальне призначення такої от журналістики. Кому потрібні, за великим рахунком, фото вбитих дітей? Тим, хто далеко від війни? подивляться, похитають головою і забудуть. Тим, кому війна близька? Їм і без фоторепортажів смертей вистачає. То для чого це?

Та премія і журналістська позиція нічого не варті, КОЛИ ВТРАЧАЄТЬСЯ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.
Коли людина бачить, як хтось помирає, і не робить ніяких зусиль, коли ці зусилля можуть зарадити смерті, тоді це — СПРИЯННЯ СМЕРТІ.

… це питання вічне. Хто читав «Цвіт яблуні» М.Коцюбинського або «Білий ведмідь, чорна пантера» В.Винниченка. Дуже влучні твори на цю ж тематику. І там питання стоїть: життя доньки чи мистецтво? не хочу переповідати, бо тільки зіпсую враження для майбутніх читачів.